Кімната-музей українського народознавства
Кімната-музей українського народознавства
Музейна кімната починається із подвір’я типового українського господаря. Хутір «Зозулівка» радо запрошує до перегляду експозицій.
Я народилась в Україні!
Тут небеса високі й сині,
На що не глянеш – все моє!
Трава для мене зеленіє,
Для мене світлі дні ясні.
Тут кожна квіточка співає,
Струмочок ніжно жебонить.
І краю кращого немає,
Де міг би я вільно жить!
У зовнішньому вигляді традиційного житла в різних регіонах України багато спільного. Зазвичай, це була одноповерхова наземна споруда із солом’яним дахом. У нашому регіоні ставили мазанки. Характерним було те, що дах робили із соломи, іноді вкритої зверху рідкою глиною. Стіни білили. Хати мали широкі виноси стріхи. Біля входу до хати, а іноді навколо всього будинку, робили галерею.
На селянському дворі пасуться курі, готується їжа для худоби. Тут є борона, крупорушка, вулик, мотика.
Здавна у кожній хаті були обереги – це такі речі, які давалися людині, щоб оберігати її в далекій дорозі й кожного дня у побуті, бо вважалось, що річ, зроблена добрими руками і з добрими думками, мала магічну силу, яка захищала людину у найвідповідальнішій хвилині її життя.
Така річ оберігала від напасті, від ворожби, від дурного погляду, від кулі на полі бою. В них зібрані життєдайні зерна, квіти і листя нашої матері-природи. Все рідше у звичайній українській хаті можна побачити вишиваний рушник. А без рушників не відбувалася ж жодна значуща подія у житті людини.
Під час будівництва хати рушниками підіймали сволоки, а потім ці рушники дарували майстрам. На рушники приймали новонароджених, з ними проводжали людину в останню путь. На рушникові подавали хліб поважному гостю, рушник дарувала мати синові, коли той йшов із дому. Рушник відігравав дуже важливу роль у всіх частинах весільного обряду, від сватання до вінчання.
А ще можна було побачити рушники у самих почесних місцях хати: їх вішали між вікон і дверей, оздоблювали ними покуття та ікони. Вони рясно оздоблені вишивкою. Тут знайшли відображення орнаменти, пов’язані з образами добра, краси, захисту від усього злого на землі.
Також у цій залі зібрані картини, вишиті нашими прабабусями. Ми знаємо, що мистецтво вишивки дуже давнє. Останніми роками мистецтво вишивання активно відроджується. І ми залюбки вчимося вишивати на заняттях гуртка художньої вишивки, який є у нашій школі.
Рушники, обереги, картини
Поруч з нами ідуть у життя,
Нам любов’ю серця зігрівають –
Доброта і тепло у низ завжди.
Вони святість і відданість мають
Захищають від лиха й біди.
«Чим би дитя не бавилось, аби не плакало. Говорили батьки і забавляли дітей іграшками: дерев’яними, глиняними, їстівними, жованими. Але не тільки втіхою були для дітей іграшки.
Наприклад, лялька-мотанка. Це іграшка, що відома майже в усьому світі. Робиться вона із соломи, трави, очерету, ганчір’я, які перетинають навпіл, зв’язують у кількох місцях “формуючи» голову і статуру, а потім «вдягають». Є свідчення, що коли дитина хворіла, їй давали гратися цією лялькою: вважалося, що хвороба переходила з дитини на ляльку. Після цього ляльку спалювали – таким чином відбувалося «лікування».
Близька до мотанки лялька, зроблена з ниток. Але виникла вона пізніше, коли нитки були вже у повсякденному житті.
На лаві та підлозі ви бачите домоткані доріжки. На території України ткацтво вдома з прадавніх часів було чи не найпоширенішим ремеслом на українському селі.
Не можна обійти увагою творчість випускниці нашої школи, нині студентки Київського інституту дизайну Мирослави Грекало. Частина її робіт міститься у цій залі. Дівчина захоплюється технікою Петриківського розпису. Вона має дивовижну здатність до варіації і малює не лише квіти, а й різні сюжетні малюнки.
У багатьох народів світу існує повір’я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається Богом і людьми. Він блукає по світу, як блудний син, і не може знайти собі притулку. Тож, щоб такого не трапилось з нинішнім поколінням у школі декілька років діє, поповнюється новими експонатами народознавча світлиця. Все, що тут є, знесене і звезене з різних куточків нашого Черкаського краю. А створена вона силами наших вчителів, батьків та учнів. Кожна річ дуже дорога нам, бо зроблена вмілими руками майстрів і до цього часу тримає тепло долонь своїх господарів.
Світлиця – особливий куточок шкільного життя. Тут надзвичайна аура, повітря, а тому і думки в цій кімнаті лише позитивні, добрі, і душа радіє від зустрічі із рідною самобутньою культурою нашого народу.
На покуті, в червоному куті, як годиться, старовинні ікони, лампадка, молитовні книги. Є також портрет Т.Г.Шевченка в обрамленні вишитого рушника.
Господарем у нашій хаті є ткацький станок, який виготовлено без жодного цвяха, і, до речі, знаходиться він у робочому стані.
А на ньому справжнє багатство нашої світлиці – рушники.
Рушник – обличчя оселі, її господині. Кожен рушник – це окрема розповідь, це частинка життя майстрині.
Вимережуючи хрестиком чи гладдю орнамент, жінки вкладали в них свої заклинання від злих сил, просили здоров’я, удачі, щасливої долі для тих, кому ці рушники призначалися. Узори на них – це обереги українського народу. Гордість нашого музею – кролевецькі рушники. Їх залишилось не так багато, майже усі види ось тут представлені. На них можна побачити давно забуті символи: хрест – вогонь, хвиляста лінія – це вода, пряма лінія – земля, квіти, які на них цвітуть – означають життя.
У народі кажуть: «Гарна господиня, коли повна скриня». Господинею кімнати є скриня. А в тій скрині – багатство нареченої чи господині дому. Тут зберігалися вишиті святкові сорочки, сувої витканого полотна, хустки, рушники.
А ось на жердці можна побачити зразки чоловічого і жіночого вбрання.
Не можна не згадати і про улюбленицю нашу – колиску. В українській родині вона мала символічне значення, як безсмертя роду, батьківщини. Саме тому їх ніколи не викидали, навіть, якщо дитина виростала. У давнину колиску плели або майстрували із священних і «співучих» дерев – верби, клена, явора, калини, прикрашали символічними малюнками і вишивками. Під подушку клали цілющі трави – чебрець, м’яту, материнку, полин. Усе це оберігало немовля, “притягувало щасливу долю, вроду, силу». Найдавніший звичай – першим класти у колиску кота, вважалося, що він принесе солодкий сон, спокійну вдачу. Тому кіт – найпопулярніший персонаж колискових.
А нам так цікаво дізнатися скількох дітей виколихала наша колиска.
А ось запишався гарно вбраний мисник, а вбрання його, то черев’яні глечики, горщики чавунці, макітри.
Тут ось і кочерга, рогач, лопата для хліба, дерев’яні ночви. Все це дбайливо зберігається, адже сьогодні такі предмети можна побачити лише в музеї.
Наша кімната – дієвий центр навчання і виховання. Тут проводяться уроки народознавства, літератури, музичного мистецтва, різні свята і дійства.
Фото експозицій кімнати-музею українського народознавства
