Музейна кімната М.О.Максимовича
http://localhost:57102/t3P164pw/
Музейна кімната М.О.Максимовича
У 2011 році на фасаді школи була встановлена Мемораільна дошка М.О.Максимовича. Ми горді з того, що в нашій школі початкову освіту здобув Михайло Олександрович Максимович, перший ректор Київського університету.
Під час екскурсії у музейній кімнаті учні розповідають про видатного земляка. На схилі віку М.Максимович надіслав своєму колишньому учневі Котляревському, що став на той час уже професором вірш, де були й такі слова:
Споминайте ж мене хоч мислями,
Споминайте мене хоч устами,
Споминайте мене добрими словами -
Я ж був хлопець добрий поміж вами.
То кому ж як не нам, золотонісцям, виконати цей заповіт. Із своїх 69 років життя більшу частину його, близько сорока, Михайло Олександрович провів на Золотоніщині, або поблизу неї: 8 дитячих (1804 – 1812) і 32 прохорівських. Перший і останній подих цього видатного вченого і великого патріота пов'язаний з нашим краєм .
У своїй «Автобіографії» сам М.Максимович пише так: « Я народився 1804 року, 3 вересня на тій прекрасній полосі українського степу, яка на схід від Дніпра простирається від міста Золотоноша, через Згар і Кропивну до Сули, що тече «срібними струнами». Моя батьківщина в згарському хуторі Тимківщина, в домі бабусі моєї Ганни Савівни Тимківської».
Хутір Тимківщина нині є частиною села Богуславця Золотоніського району. В ті часи простори Золотоніського повіту складали соціально значущі землі колишньої Гетьманщини. Тож, природно, як по батьківській, так і по материнській лінії, Михайло Максимович був нащадком старшинських козацьких родів. Своїм глибоким корінням козацьке минуле роду Максимовичів сягає часів гетьманування Івана Мазепи. Предки Михайла Максимовича були наближені до гетьманів Івана Скоропадського та Данила Апостола. Прадід великого вченого Іван Леонтійович Максимович, сотник Бубнівської сотні був людиною богатирської сили і достатньо освіченою для свого часу. Він говорив латиною і польською мовою, любив співати пісень і грати на гуслях. Зі скасуванням полкового устрою, Іван Леонтійович Максимович обирається суддею Золотоніського суду, а свою кар’єру закінчив предводителем Золотоніського дворянства. Доживав свій вік Іван Максимович у селі Прохорівка, що на Канівщині. Саме там, на Дніпрових схилах, в 1747 році він заснував родинне гніздо Максимовичів. У свій час в Прохорівці мешкав «старий майор» - дід Михайла Максимовича. А після відставки в 1835 році у будинку свого батька Івана Івановича поселився Олександр Іванович Максимович – батько Михайла Максимовича. Улюбленою справою відставника стало збирання лікувальних трав і складання ліків за народними рецептами. Можна гадати, що любов до природи, колекціонування рослин генетично передалася синові Михайлові, який згодом став професором ботаніки.
Не менш знаменитим також був рід Михайла Максимовича і по материнській лінії. Його мати – Гликерія Федорівна, походить з роду Тимківський. Цей рід бере свій початок від козака Бубнівської сотні Тимофія Антоновича Тимка – вихідця з лівобережної України часів царювання Петра І. Його син Василь під прізвищем Тимченко продовжив славні традиції свого козацького роду. Старший із синів Василя Тимченка - Назар відомий уже під прізвищем Тимківський. Він був прадідом Михайла Максимовича. Разом зі своїм батьком Назар брав участь у Хотинському поході під час війни з Туреччиною. По закінченні військової служби Назар Васильович протягом сорока років був настоятелем Покровської церкви у селі Войтовці поблизу Переяслава. 1738 року він одружився з дочкою Переяславського міського отамана Просяницького Анастасією Іванівною. Вони мали чотирьох синів. Старший син Назара Тимківського - Федір, дід Михайла Максимовича, народився у Переяславі. Тут він закінчив семінарію, упродовж десяти років служив у Переяславській сотні, вісім років почмейстером, одержавши на цій посаді ранг полкового осавула. Починаючи з 1776 року Федір Назарович служив підсудком у Золотоноші. Так у Золотоніському повітовому суді пересіклися життєві дороги прадіда і діда Михайла Максимовича (Максимовича і Тимківського). У сім’ї Федора Назаровича і Ганни Савівни Тимківських народилося шестеро синів і три дочки. Наймолодшою із сестер була Гликерія. Розумниця від батька, вона успадкувала красу і талант співу української народної пісні від матері. Коли Гликерії йшов лише шістнадцятий рік, вона подарувала світові сина Михайлика – майбутнього патріарха української науки Михайла Максимовича. П’ятеро дядьків Максимовича: Ілля, Роман, Василь, Іван, Єгор зійшли на олтар університетської освіти, ставши всі письменниками. Два з них стали професорами: Ілля Федорович – професор Харківського університету, одним із творців якого він був, Роман Федорович – професор грецької і римської літератури Московського університету. Саме ці двоє дядьків мали найбільший вплив на формування світогляду майбутнього вченого.
З огляду родинного дерева Максимовичів-Тимківських видно, що Михайло Максимович мав можливість успадкувати від своїх предків любов до історії України, до фольклору рідного народу, до рідної природи. Михайло Олександрович увінчує по материнській лінії в шостому поколінні, а по батьківській - в сьомому іменитий рід. Саме з цього роду беруть початки універсалізм мислення патріарха української науки, широта дослідницьких уподобань, багатогранність його наукових запитів і діянь.
Та повернемось думкою до того місця, де, як говорять в народі, зарита пуповина Михайла Максимовича – в Богуславець, на куток, що й тепер зветься Тимківщиною. Тут розкинула свої розкішні віти могутня липа, якій уже понад 300 літ. Вона знала хлопчика Михайлика. Але в тихому шелесті її листя нам не дано почути розповіді про його дитинство.
У середині червня 1995 року І.С.Дробний зустрівся в Богуславці з Олександром Миколайовичем Скрипником, 1914 року народження, який дав опис хати Тимківських.
Широкий і довгий дерев’яний будинок стояв на високому фундаменті. До вікон дорослому чоловікову було важко дотягнутися від землі – такі високі. Покритий не оцинкованою бляхою, бо не блищала на сонці. Кому доводилось бути із селян всередині, то казали, що там дуже гарно. До революції будинок належав поміщиці Білокопитовій . У садибі ще стояли комора, погріб, клуня і сарай. Подвір’я потопало в зелені. Але у 1926 році усі будівлі було зруйновано, розібрано майже всі фундаменти, а дерева вирубано.
У липні 1995 року археологічна експедиція, очолювана М.Ф.Пономаренком, дійшла висновку, що то була типова споруда дрібномаєткового дворянства. Її довжина
Забігаючи своєю розповіддю наперед,скажу, що з цих місць походить і дружина М.Максимовича – Марія Василівна Товбич. У своїй «Автобіографії» Михайло Олександрович пише, що народилась вона на тій же Згарі, що й він. Дослідженнями І.С.Дробного встановлено , що вище по течії від Тимківщини на протилежному, правому березі річечки Згар знаходився куток Манжаківка. На ньому є дві різні місцини, які люди називають одну – «писаря Кононовича», а другу – «Товбинівкою» ( так, очевидно, трансформувалося фонетично у мові народу слово «Товбич»). Марія Василівна могла бути внучкою власника цього кутка полковника Товбича.
Всі брати і сестри родини Тимківських початкову освіту здобули в школі при Золотоніському Благовіщенському монастирі. В ній же з 1809 по 1812 роках навчався і Михайло Максимович. З автобіографії М.Максимовича ми дізнаємось і про його учителів, і про зміст навчання у школі:"...там у черниці...Варсонофії...пройшов я Граматику, Часословець і Псалтир". Його навчали також монашка Євдокія Мехеда та черниця Анфія, яка продовжувала цю діяльність. Методика викладання в школах при церквах та монастирях встановлена ще першопросвітителями Кирилом і Мефодієм.
«Аз-буки! Аз-Буки»,- повторювали учні, вивчаючи Граматику. У приходських школах заведено було по закінченні кожного ступеню навчання приносити кашу і кілька мідяків. Ішов цього дня школяр до школи, обережно і серйозно несучи загорнутий у білу хустину горщик молочної каші. З кишені стирчала дерев’яна ложка. І каша, і гроші були нагородою вчителеві, яка належала з учнів при зміні книжок: Азбуки на Часослов, Часослова на Псалтир.
Цього дня в школі відмінялися покарання, які завжди супроводжували процес навчання. Вчитель ставив на стіл горщик з кашею, всі учні витягували з кишень принесені ложки і дружно знищували їжу. Порожній горщик виносився на подвір’я, ставився на середині. Починалися змагання – хто влучить. А за тим, хто влучить і розіб’є горщика ганялися всією ватагою щоб нам’яти вуха.
Матушка Варсонофія відкрила Псалтир і наказувала: «Ну-бо, читай уголос. Отроче Михаїле!».
-Помянух дні давнія й рукою твоєю поучахся…
- Тепер поясни мені, що прочитав.
- Згадавши дні давні, навчаюся.
- Не навчаюся, а Господь своєю рукою вчить! А чого вчить?
- Не робити помилок, як робили люди стародавні…
- Гріхи наші тяжкі спокутувати, - затямив?
А місце, де знаходився Благовіщенський монастир видно з наших вікон. На картині А.П.Буданова відтворено його вигляд. За основу взято фотографію 1907 року хору Благовіщенської церкви та опис монастиря у М.Максимовича. А історія цієї обителі така. У ХУП сторіччі ченці започаткували Вознесенський монастир на правому березі Дніпра за Мошнами в горах. На лівому березі Дніпра біля с.Коробівки було його господарче подвір'я . Жили там і ченці і черниці. Коли загострювалася боротьба між православними і уніатами, тут мошногірські ченці знаходили спокій від міжконфесійних чвар. Коли чвари вщухали, братія поверталася в Мошни.
1717 року мошногірський ігумен Іосафат Ракович спорудив біля Коробівки монастир і поселив у ньому трьох сестер. Одну з них – Манасію – поставив на ігуменю, постриг у черниці ще жінок із 15 , назвав нову обитель Коробівською Благовіщенською.
У 1760 році повністю згорів Благовіщенський монастир у селі Коробівці. Він проіснував там 41 рік.. За відстоювання прав і звичаїв української церкви московіти заслали Раковича до Сибіру.
Після Коробівської пожежі інша черниця, Пахомія, прагнучи відновити монастир, протягом 10 років мандрувала просторами імперії, збираючи пожертви на відновлення святині. Діяльність цієї черниці мала успіх, одначе здійснити свій задум їй не вдалося, бо її було переведено до іншого монастиря.
А за облаштування монастиря в Золотоноші взялася ігуменя Параскева. Вона звернулася з клопотанням до Переяславського єпископа Гервасія, і той надіслав "прошеніє" до Священного Синоду і водночас – до гетьмана К.Розумовського, аби останній посприяв у цій справі. Незабаром надійшло відповідне повідомлення від гетьмана України і синодальний указ про дозвіл на відновлення святині в Золотоноші і надання йому статусу штатного монастиря та іменувати золотоніський Благовіщенським дівочим монастирем. Згодом йому дано ще назву Зозулівського – від урочища Зозулівка, в якому він розташований.
Належну роль в облаштуванні монастиря відіграли представники міщанства і козацтва. Так, землю для монастиря купив прилуцький міщанин Федір Копил у козацького старшини Василя Мелеся. А на кошти запорізького козака Якова Щербини на честь Благовіщення Пресвятої Богородиці невдовзі (1764 р.) було зведено велику дерев'яну церкву.
Близько 1783 року збудовано теплу церкву в пам'ять перенесення мощей святого Іоанна Златоуста.
Монастирське подвір'я мало ошатний вигляд, було вкрите густою зеленою травою. А церква знаходилась в оточенні розкішних акацій. Як згадує отець Комарецький, "монастир на зозулівці мав райський вигляд"
1818 року при оновленні Ладинського монастиря, Благовіщенський було закрито. Благовіщенську церкву переведено на парафіяльну, а черниць переведено до Красногірського монастиря.
Проте одна з черниць, Пахомія, не могла змиритись з думкою, що вже не бути монастиреві і запрагнула збудувати на його місці хоча б дівочий скит. Цілих 10 років ходила жінка Росією і Україною, збирала пожертви на відновлення святині. Повернулася до Золотоноші з дозволом на влаштування чернецтва. Пахомія спорудила новий кіот для чудотворного образу Богоматері і обновила трапезну церкву та ігуменські келії і зібрала 45 вдів і сиріт різного звання.
Чернече життя відновилося. Жили на власні кошти.
Виростали келії. Вирішувалося питання про надання обителі статусу штатного монастиря. А поки що черниць було приписано до Красногірського монастиря. Не маючи коштів на спорудження нової, кам'яної церкви, черниці докладали великих зусиль для облаштування старої дерев'яної церкви. Ця церква дивувала своїм внутрішнім оздобленням: такої безлічі ікон, таких гарних до них фіранок у квітах і такої багатої ризниці не було тоді і в Красногірському монастирі.
За мандрів Пахомії просторами імперії чернечим скитом завідував протоієрей Данило Думитрашко – батько поета Костянтина Думитрашка.
Одначе захід Пахомії не здійснився. Вона, нібито нервуючи через зволікання, втратила душевну рівновагу і її було переведено до Красногірщини. Багато начиння і книжок передано до Благовіщенської церкви, а ризницю, іконостас та плащаницю – до Переяславських храмів. До самого свого кінця Благовіщенська церква влаштовувала службу частіше за інші золотоніські церкви, бо навколишня людність із сусідніх парафій, навіть сіл ходила сюди молитись – продовжувала глибоко вірити в образ Благовіщенської Богородиці.
В 2002 році створено приход Благовіщенської церкви, зруйнованої в 1937 році, який нині розміщується в приміщенні територіального центру з обслуговування непрацездатних громадян.
По закінченні навчання в Благовіщенському монастирі М.Максимович вступив до Новгород-Сіверської гімназії, де почав збирати українські народні пісні. Засновником гімназії був Ілля Федорович Тимківський, який в той час працював і її директором. По закінченні Новгород-Сіверської гімназії 1819 року вступив на філологічне відділення Московського університету. Навчаючись на словесному відділенні, дедалі більше захоплювався ботанікою, обходячи околиці Москви і збираючи рослини. Провчившись два роки, перейшов на природниче відділення, де вивчав фізику й математику, остаточно визначившись із фахом: ним мала стати ботаніка, щоправда обрамлена в небачену досі вишукану літературну форму 30 червня 1823 року він отримав диплом кандидата «за відмінні успіхи і зразкову поведінку» і залишений для наукової роботи. Того ж року публікує свою першу наукову працю «Про систему рослинного царства». 1824 року вийшла в світ перша книга М.Максимовича «Головні особливості зоології, або Наука про тварин». В цих своїх ранніх працях було висловлено гіпотези, які пізніше було підтверджено ґрунтовними фундаментальними дослідженнями , - про обмін речовин і клітинну будову живих організмів. Важливим відкриттям Максимовича були його докази про еволюцію тваринного світу, причинами якої є зміна умов довколишнього середовища. Ці його думки на багато років попередили дослідження Чарльза Дарвіна й поставили Максимовича в ряд фундаторів вітчизняної природничої науки. (Епохальна праця Ч.Дарвіна «Походження видів…» побачила світ у 1859 році).
В цей же період Михайло Олександрович продовжує досліджувати фольклор та етнографію. 1827 року виходить збірник «Малоросійські пісні, видані М.Максимовичем», яка одразу вивела його на щабель провідного етнографа на ґрунті українських студій. Саме ця збірка зблизила Максимовича з Гоголем, сприяла знайомству з Жуковським і Пушкіним, який пізніше сказав: « …да мы Максимовича давно считаем нашим литератором; он покорил нас малороссийскими песнями». Знайомство з Пушкіним відкрило Максимовичу доступ у товариство най відоміших російських літераторів. Це проявилося в 1830 році, коли вчений-ботанік випустив у світ літературно-критичний альманах «Денница», де сам Пушкін умістив початок «Бориса Годунова».
1827 року Михайло Олександрович захищає магістерську дисертацію на тему «Про системи рослинного царства». 1833 року вийшла «Книга Наума про великий Божий світ», що містить науково-популярні розповіді про будову Землі, сонячної системи, Галактики. Ця книга протягом сорока років одинадцять разів перевидавалася. Саме перевидання цієї книги допомогло професору вижити в скрутних матеріальних умовах на Михайловій горі по закінченні викладацької діяльності. 1833 року М.Максимович здобуває ступінь доктора біологічних наук та звання професора, стає завідуючим кафедрою ботаніки Московського університету. 1834 року виходить його збірник «Українські народні пісні».
У 1834 році закінчується московська кар’єра Максимовича і розпочинається наступна сторінка в його житті. Цей рік пов’язаний з глибокою внутрішньою кризою вченого, яка, слід гадати, була викликана його перевтомою та особистими трагедіями. Знаємо тільки одне: Максимовичу стало нестерпно залишатися в Москві й служити в університеті. Сам Максимович так пояснює свій стан: “Моя живая печаль о ней (за матір'ю) обратилась в томительную для меня тоску по родине… Может быть, я и перемог бы тоску, как перемогал я многое в душе, но назначение нового университета в Киеве повлекло меня туда неодолимою силою. Туда же согласился со мной переместиться и мой незабвенный земляк Гоголь”. З листування Максимовича і Гоголя видно, що, як Київ, так і Україна в цілому, набувають для них містичного значення: Батьківщина здатна вилікувати стомлені на чужині душі й тіла двох друзів, виправити все на краще.
4 травня 1834 р. Максимовича було призначено ординарним професором російської словесності в Університет св. Володимира в Києві і одночасно деканом першого відділення філософського факультету. Це затвердження відбулося за поданням попечителя Київського учбового округу Фон Брадке, який 6 червня 1834 р. писав Максимовичу в Москву, прохаючи його взяти на себе тимчасові обов'язки з управління університетом (до обрання ректора). 13 липня 1834 р. – за два дні до церемонії відкриття університету – Максимович уже був у Києві.
Київський університет відкрили невдовзі після придушення польського повстання 1830-1831 років й закриття багатьох польських шкіл, які до того домінували на Поділлі, Волині, Київщині. Він мав стати форпостом «общерусизма» на берегах Дніпра. Але завдяки М.О.Максимовичу університет замість імператорського, покликаного проводити жорстоку русифікацію України став Національним університетом.
1834-й рік поділяє творчість Максимовича на дві відмінні сфери: досі провідною тематикою була природнича, після – майже виключно гуманітарна (етнографічна, мовознавча, літературна, історична, археологічна).
Максимович пожертвував блискучою кар'єрою академічного ботаніка в аристократичній Москві заради омріяної “київської старовини”. Те ж саме зробив Тарас Шевченко, обравши непевну долю поета, маючи до вибору і богемне життя модного столичного маляра. В обох випадках це був болючий вибір, але вибір усвідомлений. Характерно, що Максимович у своїй “другій” долі став фундатором українського наукового дискурсу, а Шевченко здійснив місію пророка української національної свідомості. Не дивно, що вони затоваришували. В обох випадках особливо важив процес “переродження”: заміна одного покликання іншим – незрівнянно глибшим.
Обіймаючи посаду ректора, Максимович був зобов'язаний нести основний тягар як господарського влаштування університету, так і нагляду за навчальними закладами Київського учбового округу. Тричі на тиждень він збирав Раду університету, тричі на тиждень проходили засідання правління учбового округу. Все це виснажувало вченого, підривало його здоров'я. Перед ним постає дилема: або викладання своєї дисципліни, або ректорство. Пізніше він згадуватиме: “Я видел ясно, что мне надо было или оставить преподавание, или сложить с себя ректорство, которому конца не мог я видеть, ибо был ректором не на срок избранным. В три полугодия все, для чего нужен был я как ректор и что зависело от меня, было уже сделано, и университет был уже на ходу; а в науке моей чем дальше в лес, тем больше дров, и надо было в ней почти на каждом шагу пролагать себе новые пути”. Максимович вирішує ситуацію на користь педагогічної діяльності: “При наступившей на меня болезни, в один прекрасный вечер, подал я попечителю прошение об увольнении меня за болезнию от должности ректора; и 11 декабря 1835 года последовало на то Высочайшее соизволение”.
Хоча його ректорство було нетривалим (1834-1835), але саме на час його короткого ректорства припадає початок утворення фондів великої університетської бібліотеки, в цей час закладено ботанічний сад, видається "Учёные записки" університету, створена друкарня.
Залишивши посаду ректора, Максимович на прохання новообраного глави університетської корпорації К.Неволіна погодився на виборну посаду декана першого відділення філософського факультету . Присвячує себе вивченню української та російської історії, досліджує «Слово про Ігорів похід», 1837 року публікує його переклад російською мовою.1839 року написав працю «Сказання про Коліївщину», яку цензура заборонила друкувати. 1840 року видає перший номер історичного альманаху «Киевлянин».
Але з часом самопочуття значно погіршилось. Під кінець 1840 року 36-річний професор був змушений вийти на пенсію та переселитися у свій маєток на хуторі Михайлова Гора.
Сільське повітря вплинуло на його здоров’я: втома поступово зникала, самопочуття поліпшилося, стало можливим повернення до викладацької роботи. І ось з серпня 1843 року Максимович знову в Києві, до 1845 року читає лекції у Київському університеті як позаштатний викладач, працює у Київській археографічній комісії, де вперше познайомився з Т.Шевченком. 1843 року публікує наукову працю «Про Петра Конашевича Сагайдачного». Це повернення, що закінчилося у липні 1845 року, стало заключним епізодом його викладацької діяльності.
В цю пору йому всього 37 років. Уряд призначив колишньому ректорові й професорові щорічну пенсію – 762 рублі і з того моменту бере початок сумна історія подвижництва серед скрути й самотності.
Вийшовши на пенсію, оселяється на хуторі Михайлова Гора. Виїжджає для роботи в архівах та бібліотеках до Москви, Петербурга, Києва, публікує багато історичних праць. Листується і зустрічається з багатьма діячами науки і культури, зокрема з Т.Шевченком, В.Бєлінським, Д.Писарєвим, М.Гоголем. Бере участь у наукових дискусіях, заперечує норманську теорію походження Русі-України, розвінчує погодінську теорію, за якою Україна — це лише Південь Росії, її «окраїна». 1856 року публікує на цю тему «Філологічні листи до М.Погодіна», у яких захищає самобутність українського народу, його культури та мови. 1857 року друкує переклад «Слова про Ігорів похід» українською мовою. 1859 року М.Максимович видав перший номер альманаху «Українець», в якому вміщено багато матеріалів з історії України. Того ж року на хутір Михайлову Гору приїжджає Т.Шевченко, який написав там портрет Михайла Максимовича та його дружини Марії Василівни(Товбич), з якою одружився 1853 року. На Михайловій горі Шевченко написав поему «Марія». Тут і досі стоїть «дуб Шевченка», під яким він любив відпочивати. Через два роки Максимовичі хоронитимуть Тараса на канівській горі.
М.В.Гоголь відвідав Прохорівку за запрошенням М.Максимовича у жовтні 1832, їдучи в Росію. Під враженням чарівної природи колоритного села Прохорівки, старої дерев’яної церкви, що тулилася під горою, та під враженням історії, яку він почув тут, письменник створив повість «Вій». За народними переказами, під Михайловою горою жив колись заможний козак і була в нього красуня-донька, одна-однісінька дитина. А вже як годили їй батьки, то й описати важко. Недарма в селі прозвали її Панночкою. Але трапилося велике горе – померла Панночка. Затужили батьки й вирушили відслужити їй поминальну панахиду у церкві, що стояла під горою . До речі, церкву цю, за переказами, звели свого часу козаки, що пристали до прохорівського берега після розгрому царицею Запорозької Січі. Кажуть, збудували її зі своїх човнів-«дубів». Виникла проблема – хто ж буде її служити? А саме тим часом через село веселою ватагою йшли на вакації додому безтурботні спудеї… і бурхлива уява письменника вималювала струнку і водночас містично-жахливу сюжетну лінію.
Церква ця простояла до вересня1943 року, доки німці, відступаючи її не спалили. На сільському кладовищі (тут є поховання, яким під 300 років і більше) є місце, де стоїть великий чорний валун. Є версія, що тут і похована та сама Панночка.
Ось як описана ця місцевість у самого Гоголя. « Усе поселення вміщувалося на широкому й рівному уступі гори. З північної сторони все закривала крута гора і підошвою своєю закінчувалася біля самого двору… з вершини звивалася по всій горі дорога і, спустившись, йшла повз двір у поселення… не оглянуті луги відкривалися на далекі простори… з правої сторони цих лугів тягнулися гори, і ледь помітною вдалині смугою горів і темнів Дніпро…»
Збереглося 26 листів Гоголя до Максимовича. Непідробним смутком віє від останніх рядків листа, датованого 10 січня 1842 року : «Приїжджай коли-небудь, хоч під схил днів, у Рим, на мою могилу, якщо не стане уже мене в живих. Прощавай, душа моя. Обіймаю тебе. Твій Гоголь».
Але вони ще мали щастя зустрітися, влітку 1850 року. А потім були лише сни. «…Про кончину Гоголя прийшла мені звістка від сестри моєї із Золотоноші у день його (Гоголя) народження… а наступного дня бачу уві сні Гоголя, наче прийшов до мене і каже: «Слухай, яку заспіваю тобі пісню!» І, ставши посеред кімнати, починає наспівувати…»
А тут, на Михайловій горі про Гоголя нагадує 200-річна сосна. Її висота
1860 року публікує полемічну статтю «Оборона українських повістей Гоголя». У травні 1861 року М.Максимович бере участь у похороні Т.Шевченка у Каневі, пише вірш «На смерть Т.Г.Шевченка». 1871 року М.Максимовича обрано членом-кореспондентом Петербурзької Академії наук. Того ж року він бере участь у Третьому Всеросійському з’їзді природознавців у Києві. У Петербурзі побачили світ «Листи про Київ та спогади про Тавриду».
Будучи філософом, Максимович розумів, що жити йому залишалось недовго. Він зробив останні розпорядження, замовив домовину, показав місце для могили і 10 листопада 1873 року у своєму будинку тихо відійшов у вічність. Великого зібрання своїх праць у трьох томах він уже не побачив.
Подружжя Максимовичів подарувало світу двох дітей – Олексія (1860) і Ольгу (1865). Дочку батько не так любив як сина. Він був упевнений, що Олексій стане найкращим його подарунком для України. Вчений помилився. Син став прокурором Вітебської судової палати. Зате Ольга віддала своє коротке життя народові. Київська і Петербурзька курсистка, вона брала участь у революційному русі, переслідувалася поліцією, потім переїхала на Переяславщину і стала «народною учителькою». Про неї писав львівський журнал «Зоря» (1893): « Ольга Михайлівна… віддавала школі всі свої сили й усі матеріальні кошти. Тих дітей, що виявили більше здатності до науки, вона вивозила у різні школи…». Підірвала свої сили й у 25-річному віці померла.
РІЗНОБІЧНІСТЬ НАУКОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
- Природознавство
- Ботаніка
- Хімія
- Зоологія
- Фізика
- Мовознавство
- Фольклор
- Етнографія
- Історія
- Археологія
НАУКОВІ ЗАСЛУГИ М.О.МАКСИМОВИЧА
-1829 - Обрання М.Максимовича своїм почесним членом Московським та Новоросійським університетами;
Обрання дійсним членом Імператорського Московського товариства дослідників природи
-1833 - Обрання дійсним членом Російського товариства любителів історії та старожитностей російських
-1839 – член Одеського товариства історії та старожитностей.
Нагороджений орденом св. Володимира 4-го ступеня за свою службову діяльність
-1855 – член комітету з розшуку і збереження старожитностей у м. Києві
-1858 – член комітету акліматизації тварин і рослин при Московському товаристві сільського господарства
-1865 – член Московського археологічного товариства
-1869- почесний член Полтавського губернського статистичного комітету, київської духовної академії та Університету св. Володимира
1870 дійсний член Імператорського товариства любителів і шанувальників природознавства, антропології та етнографії.
НАУКОВИЙ ДОРОБОК М.О.МАКСИМОВИЧА
- Понад 108 праць з питань ботаніки, природознавства, фізики, історії тощо
- Автор 4 підручників, 8 науково-популярних праць
- Понад 150 праць в галузі фольклору, словесності, краєзнавства.
ОЗНАМЕНУВАННЯ ЗАСЛУГ М.О.МАКСИМОВИЧА
- З грудня 1994 року Наукова бібліотека Київського національного університету ім. Т.Г.Шевченка носить ім’я її організатора М.Максимовича
- 17 серпня 2004 року Національним Банком України випущено ювілейну монету з нагоди 200 річчя з дня народження М.О.Максимовича. На аверсі монети – будівля Київського Державного Університету, на реверсі – портрет М.О.Максимовича.
- В 1994 році Черкаська обласна державна адміністрація та обласна рада заснували обласну літературно-краєзнавчу(з 2001 року – краєзнавчу) премію імені Михайла Максимовича.
Сучасники стверджують, що за характером Михайло Олександрович був досить сентиментальним. Але зовсім іншим – рішучим, напористим був він при відстоюванні української національної ідеї перед великоросами, які не хотіли бачити українців як націю, не чули української мови, а тільки «наречие», не хотіли розуміти витоків і значення козацтва. В своїх дискусіях з ними він опирався тільки на конкретні історичні факти, посилаючись на писемні джерела. Тільки патріот міг залишити блискучу кар’єру в престижному Московському університеті і переїхати в тодішню глибинку. Але ж задля створення Національного університету.
Наполеон, створюючи по всій Європі підвладні йому країни, залив її кров’ю. Третина Європи - в казармі, третина – на кладовищі. А третина в польових і інших лазаретах. Бісмарк говорив, що нації створюються «залізом і кров’ю».
Максимович створив Україну іншими, мирними засобами.
На основі сугубо математичних зусиль великого астронома Лавер’є була відкрита планета Нептун. «Планета, відкрита олівцем», - так писали тодішні газети.
Україна була створена саме олівцем. Невтомним олівцем Михайла Олександровича Максимовича. Цей олівець одночасно, точно і віртуозно окреслив межі цілого народу в його часі і просторі. Українського народу. Межі географічні, етнографічні, демографічні, лінгвістичні. Отже, сучасна Україна – це багато в чому похідна від героїчних зусиль професора М.О.Максимовича.
Фото експозицій музейної кімнати М.О.Максимовича
